Абсолютно таємно! Джерела існування Тараса Шевченка до цих пір ретельно приховують. Щоб народ не здогадався, що Великий Кобзар «від'їдався» в основному за рахунок царського самодержавства і панів-кріпосників.

Тарас Шевченко. На кожух і шапку гроша "вольному художникові" дали пани-кріпосники

Тарас Шевченко. На кожух і шапку гроша "вольному художникові" дали пани-кріпосники

На що жив наш видатний «народолюбець»? За які дулі об'їздив всю європейську половину імперії, звіряючи час по золотому швейцарському годиннику і балуючи прокопчене нутро гаванською сигарою і обідами у петербурзького ресторатора Вольфа?

Нахлібник. «Як на що? - заперечать мої розсерджені опоненти. - адже Та Тарас був відомим поетом і модним художником! Хіба ви не знаєте цього, пан Бузина?»

Звичайно ж, знаю! Але підтверджень оної розтиражованої версії в прижиттєвих документах про Великого Кобзаря не виявляю. Навпаки, в спогадах сучасників наш герой предстає найчастіше як банальнейший обпівала і об'їдала - нахлібник з богеми.

Та і чи був він цим самим процвітаючим майстром? Чи могли облягати процвітаючого діяча культури галюцинації гастрономів, на зразок тих, які описує Шевченко 31 січня 1843 р. в посланні своєму другу Якову Кухаренко? Воістину страшна картина! «Як будете ві мені розказувать про вареники той інший -- скаржиться Тарас -- то я вас так вілаю, як батечко рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ві розказувалі, неділь зо три снилася. Тільки що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі».

Скажемо прямо: як художник певним успіхом Тарас користувався тільки в середовищі провінційних українських поміщиків. Його ім'я не гриміло на петербурзьких виставках, його роботи і сьогодні не стають сенсацією міжнародних аукціонів. Шевченко - не Рембрандт, не Ренуар і не Ріпин. Звичайний підмайстер живописного цеху, хоч і не без здібностей.

ДЕШЕВИЙ КОПІЇСТ

Нечисленні замовники портретів цінували в нім тільки уміння передати зовнішню схожість. Кольорової фотографії тоді ще не винайшли, а володіти своїм зображенням у фарбах вже хотілося. Заїжджий з Петербургу випускник Академії витівок підходив для створення сімейної галереї «панських рил» ідеально. Платили йому скромно. За портрет, а не за ім'я.

Наприклад, приятелі-поміщики Капніст і Тарновський бачили в Шевченку не самостійного майстра, а звичайного недорогого копіїста. Тому і замовив йому відразу дві (!) копії портрета свого сусіда - князі Репніна. Замовили з оригіналу, написаного швейцарським художником Горнунгом і що зберігався в будинку у Репніна.

Здавалося б, чого простіше - попросити князя позувати Тарасу особисто? Але не удостоїв. Хоч і протримав при собі у флігелі майже три місяці! Та і хто такий цей Шевченко, щоб написати портрет Його Ясновельможності - героя наполеонівських воєн і колишнього губернатора Малоросії? А копію - хай старається!

Вся розрекламована біографами Шевченка історія перебування «великого» Кобзаря «в гостях» у Репніних має прозаїчнейшую виворіт - Тарас, як ремісник, просто «тиражував» роботу свого куди більш цінованого швейцарського побратима, а заразом годувався з панського столу.

Результат цього високохудожнього «розмноження» і сьогодні можна побачити в Київському музеї Шевченка. Невелика така робітка - 63,6 на 50,5 див. Тут же зібрана і більшість інших оригінальних і неоригінальних «шедеврів» з творчої спадщини генія. Нікому, окрім професійних шевченкоманов, вони не потрібні. Навіть музейним злодіям.

Але віддамо належне Тарасу. На відміну від тих, що його брехливих посмертних хвалять, обмеженість свого дарування він добре розумів. «Я і раніше не був навіть і посереднім живописцем. А зараз і поготів» -- запише він 26 червня 1857 р. в щоденнику.

Досить швидко Шевченко зміркував, що акварельками (за словами мемуариста Д. Грігоровіча, «єдиними його коштами для існування» в молодості) багато не запрацюєш. Хотіло щось істотніше, ніж професія «вольного художника».

ФІНАНСОВЕ ФІАСКО ОТЦЯ "ГАЙДАМАК"

Не більше доходів приносила і літературна діяльність. Перше видання «Кобзаря» вийшло за рахунок Петра Мартоса тиражем 1000 екземплярів. Персоною прибули ця «спекуляція» не принесла. Шевченкознавці скрупульозно обчислили її економічний ефект - чистий прибуток видавця склав приблизно 400-500 крб.

Скільки з цієї суми отримав автор - точно не відомо. Є дві версії. По словах Мартоса, «з виданням «Кобзаря» у Тараса завівся гріш, і він почав гуляти». А Шевченко, навпаки, скаржився, що отримав «непомірно малу винагороду».

Як би там не було, більше Тараса Мартос не видавав. Їх шляхи розійшлися. Наступний твір - «Гайдамаки» -- вийшло вже за рахунок автора. Тим же тиражем, що і попереднє - 1000 штук. Розходилося воно туго, хоча 800 «Гайдамаков» Тарас вельми вдало загнав оптом книгопродавцеві Лисенкову. Той же Лисенков зопалу купив у Тараса ще і права на вірші, надруковані в мартосовськом «Кобзарі» -- «у вічне і потомствене володіння».Эта авантюра обійшлася в півтори тисячі рублів, про що, що прогорів на Шевченко Лисенков надалі неодноразово жалів.

Кровожерні «Гайдамаки» зависли в магазинах. Нерозпродані екземпляри цих розбійників довелося терміново зброшурувати з додрукованим «Кобзарем» і (щоб добро не пропадало!) штовхнути під оновленою вивіскою «Чигирінський Кобзар і Гайдамаки. Дві поеми на малоруській мові».

Трапилося це в 1844 р., і більше до самого арешту в 1847-му ніяких нових україномовних творів Шевченка, якщо не вважати худу, буквально на двох листах «поему» «Гамалія», окремими виданнями не виходило! (Забігаючи вперед, додамо: коли Шевченко вже сидітиме у фортеці, Лисенкову доведеться забирати з магазинів нерозпродані екземпляри свого хитроїзданного в обнімку з «Гайдамаками» «Чигирінського Кобзаря»). Ринок опинився повністю затарен видатним народним поетом! Хоча цензура не заважала, а критика навіть хвалила, Шевченко зрозумів, що його літературне підприємство знаходиться в глибокій економічній кризі. Залишалося сподіватися тільки на допомогу благодійників.

Перші в житті гонорари Тарас отримав, малюючи портрети коханок свого пана. Павло Васильович Енгельгардт, за словами поета, нагороджував його іноді за це «рублем срібла, не більш». Міг би і зовсім не платити. Але гвардійський полковник був непоганим психологом. Він вважав, що фінансове заохочення необхідне навіть кріпосному. Тепер «вольному художникові» потрібно було знайти нового «пана», який надав би йому стерпні і, головне, стабільні умови для творчості. Краще всього на цю роль підходила держава.

ПТАШЕНЯ В ГНІЗДІ ДВОГЛАВОГО ОРЛА

Геніально! Тарас малював "Катерину", сидячи на госдотациях

Ресурси приватних осіб Тарас Григорович до цього часу грунтовно поїсчерпал! Гранти і грантоєди існували вже в його час. Що це таке, він добре знав, бо з січня 1839-го по липень 1842г. полягав пансіонером петербурзького Суспільства заохочення художників - добродійній організації, покликаній підтримувати молоді дарування.

Два з половиною роки ця богадільня виплачувала йому зміст у розмірі 30 рублів в місяць - суму на ті часи величезну! Колишній кріпосний Енгельгардта отримав за своє студентське життя стільки ж, скільки тодішній майор. Щомісячно без особливих зусиль йому перепадало рублів більше, ніж опинялося в кишенях прапорщика, поручика або капітана.

Суспільство заохочення художників ще і підкидало йому час від часу «воспомоществованія» -- то на ліки, то ще на щось. Але до літа 1842 р. кредит довіри цього поважного закладу Тарасом був майже повністю розбещений. Шевченко вчився все гірше. З першої п'ятірки учнів упевнено сповз в першу двадцятку, і Суспільство перемкнулося «заохочувати» інших - не менш гідних молодих людей.

Звичайно, з погляду ярих шевченкоманов було б, напевно, краще, щоб конкуренти Тараса в боротьбі за халяву перемерлі з голоду, а капітал, що вивільняється, пішов виключно на зміст ненаситного Кобзаря. Але у меценатів була із цього приводу інша думка. І міняти його вони не мали наміру.

У 1844 р. Шевченка зробив останній набіг на Суспільство, просячи субсидію на видання серії естампів «Живописна Украйна». Філантропи погодилися розщедриться в обмін на один екземпляр гіпотетичного першого випуску. Правда, «поет-живописець», як іменувала його газета «Північна бджола», намагався впаріть Суспільству відразу 100 штук не своїх ще виданих «Живописних Украйн». Але добродійна контора не визнала потрібним «придбати зазначене число екземплярів, по відсутності з причини ніякого для них вживання».

ХОТІВ НА СЛУЖБУ ЦАРСЬКУ, ПРИВІЛЬНУ, КАЦАПА!

До грудня 1845 р. «вільний художник» смертельно втомився від свободи. Спроба видати за власний рахунок серію гравюр «Живописна Украйна» остаточно підірвали його імунітет. Він навіть підчепив якусь лихоманку і про всяк випадок накатав «Заповіт». Той самий. Із загальновідомими строчками: «Поховайте та вставайте!»

Виглядав Тарас огидно - блідий, з поголеною після хвороби головою, в чорній оксамитовій шапочці на голом черепі. Воістину живий труп! Саме таким побачив його приятель-поет Афанасьев-чужбінський. У Ніжині Шевченка навіть не хотіли пускати в зал Дворянських зборів. Афанасьеву довелося довго умовляти розпорядників, натискаючи на те, що така людина як Тарас зробить честь будь-якої компанії у будь-якому вигляді.

Окрім видавницької, наш герой потерпів того року ще одну невдачу, яку його біографи зазвичай замовчують, - Великому Кобзареві відмовили в званні академіка. «Літопіс жіття і творчості Т.Г. Шевченка» (Київ, «Дніпро». - 1976, с. 64) пише із цього приводу: «Березня 22. Заява Шевченка до ради Академії витівок з проханням надаті йому звання художника». Це не зовсім правда. Насправді, того дня Тарас претендував на щось несумірно більше! Він вимагав привласнити йому «звання академіка».

Проте Академія амбіції Тараса присікла, обмежившись наданням йому куди скромнішого звання - «некласного художника» з правом «користуватися з потомством його вічною і досконалою свободою і вільністю і вступати в службу, в яку сам як вільний художник побажає».

Це був провал. Звання академіка, по Табелі про ранги, давало право на чин титульного радника - цивільного чиновника 9 класу, що дорівнював армійському капітанові. У строго ієрархічній системі. Імперії воно забезпечувало високий суспільний статус і крупна платня.

А «некласний художник» по суті не означав нічого - тільки свідоцтво про закінчення курсу наук. Якби Шевченко захотів поступити на державну службу, він повинен був почати шлях вгору з найнижчого ступеня - колезького реєстратора - чиновника 14 класу.

А саме на державну службу - в тихий бюрократичний затишок - йому і хотілося. Адже, як відомо, особливо приємно критикувати несправедливий суспільний устрій, користуючись всіма його привілеями.

На деякий час Тарасу вдалося влаштуватися художником в Тимчасову комісію для розгляду стародавніх актів при Київському генерал-губернаторі - з окладом в 150 рублів в рік. Робота тут обіцяла безтурботне життя - роз'їзди по трьом губерніям за казенний кошт, огляд визначних пам'яток на свіжому повітрі і участь в археологічних пошуках. Про те, ніж в основному займалися молоді люди, що трудилися в комісії, свідчить веселий малюнок народного поета з розкопок кургану Перепятіха під Фастовом - дерев'яна церква, якась хатина під соломою і життєстверджуючий шевченківський підпис: «У Переп’яті у ямі копали там х.мі».

Ех! До чого ж добре боротися з урядом за урядовий рахунок! «Борець» поступово набуває приємних округлих контурів, відмічених більшістю очевидців, і з пера його як би самі собою зісковзують натхненні рядки: «Не роблю нічогісінько, лежу собі та й годі».

Єдине, що турбує його - як би «прітулітісь до університету», де відкрилася вакансія вчителя малювання і, отже, ще одне джерело фінансування. «Колі б те Бог давши» -- облизується він в листі до історика Миколи Костомарову, передчуваючи, як сидітиме відразу на двох стільцях. Закохана в Тараса княжна Варвара Репніна натискає на всіх доступних її пальчикам бюрократичні пружинки. Вищих учбових закладів в Російській імперії не так вже багато, питання призначення вирішується на самому верху - в Петербурзі. Але міністр освіти граф Сергій Уваров йде назустріч княжні - Тараса беруть викладачем «у вигляді досвіду на один рік, для посвідчення в його здібностях». (Пісьмо с.С. Уварова опікунові Київського учбового округу від 21 лютого 1847г.)

Все складалося, як не можна краще. Так славно, що впродовж майже всього 1846-го і почала 1847гг. Тарас навіть майже перестав писати вірші. Від переїдання не співалося. Ні про любов. Ні про народне горе. Життя йшло по кругу і сама ставало смачним, як млинець.

І тут послідувала катастрофа - навесні так року, що добре почався, господнього неробою на госслужбе зацікавилася політична поліція. Ну, а що трапилося далі, ви знаєте, читач. Не переказуватимемо відоме. Додам тільки, що друге (і останнє) прижиттєве видання «Кобзаря» вже після повернення Шевченку з армії теж вийшло за рахунок спонсора - відомого цукрозаводу Семеренко. На титульній сторінці його так і значиться: «Коштом Платона Семеренка». Умів все-таки Тарас розвести «нових українців» на бабло!

Олесі Бузина